ПОЯСНЕННЯ: Санскритське слово вібгу вказує на Верховного Господа, сповненого безмежного знання, багатства, сили, слави, вроди й відречення. Він завжди вдоволений Сам у Собі, і Його не турбує чиясь гріховна або праведна діяльність. Це не Він створює певні обставини для кожної конкретної живої істоти, а сама істота, яку невігластво збило з пантелику, бажає опинитися в певних життєвих умовах і таким чином починає низку дій та їхніх зворотніх наслідків. За своєю вищою природою жива істота сповнена знання. Проте, внаслідок своїх обмежених можливостей, вона схильна підпадати під вплив невігластва. Господь всемогутній, а жива істота — ні, Господь — вібгу, тобто той, хто знає все, а жива істота — ану, або дуже крихітна, як атом. Вона є живою душею, і тому здатна бажати згідно зі своєю свободною волею. Але лише всемогутній Господь здійснює її бажання. Коли жива істота заплутується в своїх бажаннях, Господь все ж таки дозволяє їй здійснити ці бажання, але Він ніколи не відповідає за дії та зворотні наслідки, які мають місце за яких-небудь обставин, що їх створила сама жива істота. Таким чином, збита з пантелику втілена душа ототожнює себе з тимчасовим матеріальним тілом і підпадає впливові минущих злигоднів та радощів життя. Господь у формі Парамтми, або Наддуші, завжди супроводжує живу істоту і тому Він може зрозуміти бажання індивідуальної душі подібно до того, як людина може відчувати аромат квітки, перебуваючи поблизу неї. Бажання — це тонка форма обумовленості живої істоти. Господь здійснює бажання людини настільки, наскільки вона того заслуговує, тому й кажуть: «Людина гадає, а Господь розподіляє». Iстота не всемогутня в здійсненні своїх бажань. Господь, проте, може здійснити всі бажання; Він безсторонній до кожного, і не перешкоджає здійснюватись бажанням крихітних незалежних живих істот. Але Кша проявляє особливу турботу про тих, хто прагне Його і Він підтримує в них таке бажання, щоб вони змогли досягти Його і стали вічно щасливі. У ведичних гімнах сказано: еша у хй ев сдгу карма крайаті та йам ебгйо локебгйа уннінīшате. Еша у евсдгу карма крайаті йам адго нінīшате — «Господь привертає живу істоту до праведної діяльності, щоб вона могла піднестись, і той же Господь дає їй можливість грішити й потрапити в пекло» (Каушīтакī Упанішада 3.8).

«Жива істота цілком залежна в своїх радощах і горі. Волею Всевишнього вона може потрапити і на небо, і в пекло, подібно до хмари, яку носить вітер».

Отже, втілена душа, завдяки своєму давньому прагненню уникнути свідомості Кши, сама є причиною власного збентеження. Незважаючи на те, що за своєю природою вона є вічною, сповненою блаженства та знання, вона, внаслідок дріб'язковості свого існування, забуває одвічно притаманне їй становище Господнього слуги й таким чином потрапляє в пастку незнання. Під впливом невігластва вона звинувачує Господа, перекладаючи на Нього відповідальність за своє обумовлене існування. Те ж саме сказано і у Веднта-сӯтрі (2.1.34): ваішамйа-наірґгйе на спекшатвт татг хі дарайаті — «Господь ні до кого не відчуває ні любові, ні зненависті, хоча може здаватись, що Він і робить це».